Охорона кордону на Донеччині

(весна 1918 року, зі спогадів Степана Самійленко, скорочено)

Ранньої весни большевицькоrо духу вже й чути не було на Україні, потроху витіснили його. Не було вже червоних зайд, хіба що часом заскакували червоні загони в pa­йон Дебальцева і то нас послали, щоб їх не допускати.
До Дебальцева ми їхали спокійно, а на зупинках наш вояцький хор з колишніх бурсаків такі концерти давав, що тисячі людей сходились пісень послухати.
На станції Дебальцево ми спершу жили в вагонах, а коні стояли прив'язані до возів коло вагонів. Чекали дальших наказів, а час витрачали на муштру, бо багато добровольців було неознайомлених із зброєю. Cтаршини-кулеметчики увесь час "проробляли" кулемети з полтавськими бурсаками, ­ так ми називали добровільців з Полтавської Семінарії.

Місцеві дівчата пошили для нашої  медсестри дві гарненькі суконки в подарунок. Вона була дуже вдяч­на, бо в неї лише одна суконка була та й та пошита з покривала на ліжко.
На свята їздили до міста Слов’янська, подивитись на Солоні озера. Після свят знову почались посилені зайняття. Нашу кулеметну сотню, разом з куренем coт­ника Кириченка, перевели ближче до кордону, щось станції три від Дебальцева.

Хоч багато часу йшло на посилене муштрування й охорону кордону, та у вільний час ми були не від того, щоб забавитись. Недалеко було велике село Миколаївка, де було багато інтелігентної молоді: ставили вистави, а наші бурсаки давали концерти. Поручник Міщенко (тепер професор­-психіятр) розважав грою на бандурі. Бувало, що й на вечорниці їздили до сусідніх сіл.

Прийшов наказ нашому куреневі вирушати на охорону північного кордону ­ між Харківщиною і Bopoніжчиною, по річці Гайдар. Так нам усім шкода було покидати привітну Донеччину! Ми там обжились, позаводили знайомства, а то й любов. . . Пізніше туди ж був спрямований увесь наш полк і врешті вся Запорізька Дивізія.

Інформація про інші проекти на сайті kvideo.com.ua