Дивна зустріч

(1918 рік, зі спогадів Всеволода Петріва)

Одного разу йду я собі по вулиці Антонівки та бачу натовп, у якому мальовничо переливалися чемерки і куцани наших хлопців із селянськими білими сорочками та своєрідними безрукавками гагаузів. Із середини натовпу чути якусь музику; щось подібне до скрипки та сильний, хоча й старечий голос, який щось виспівує на східний мотив і на цілком мені незнаній мові.
Підходжу та бачу старого, — кажуть теж, близько 100 років йому — сліпого на одно око турка, який, як мені казали, попав сюди як полонений з-під Плєвни і залишився між гагаузами дожити віку.
З дивного якогось інструменту зі смичком — скрипки не скрипки, бо щось кругле таке — плачуть згуки, чути зразу якусь мрійливу мельодію, потім плач, гнів і бурну скаргу; далі гордість і знову сум, що завмирає у стопах акордів.
У пісні розумію лишень Плевна — Осман Дігма Шайман, урус, Аллах, Магомет. Але пісня сама за себе каже, вона хвилює і гайдамацькі чубачі голови, що напружено слухають, як плачуть струни жалісно, то гордовито гнівні розкати старечого голосу… Під кінець пісні плаче єдине старече око, ридає інструмент, — а суворі чубаті гайдамаки втирають сльози з очей, яких чимало. Плаче дехто з гагаузів, а два якісь турки просто сидять коло старого, поклавши на руки голови, чи то замислились, чи то плачуть.
«Ох, як жалісно співа, батьку, — каже, побачивши мене один з хлопців, — цікаво, про що він співає»… Побачивши у юрбі того господаря, у якого стояв штаб і дід якого приятелював ось з тим старим турком, підходжу до нього та питаю, про що це співав старий.
Той пояснює, що він співав думу, складену колись полоненими турками про боротьбу під Плєвною та поразку Османа Діґма паші в 1877 році.
«Він, — каже господар, — і нам неохоче цю думку співає, бо каже, що ми теж невірні та біди його народу не розуміємо, а прилюдно це вже чи не вперше співає».
«А цікаво, чому це сталося?» — питаю я. Той підходить до старого та щось каже по турецьки, показуючи на мене рукою. Старий встає з каміня, на якому сидів співаючи, складним рухом кидає свій інструмент за плече, йде до мене та, поклавши мені руку на плече, щось каже мені по турецьки, зміняючи інтонацію голосу. Старий, велетень, вищий за мене, хоч і я маю мало що не два метри.
Наш господар пояснює мені, що він співав тому, що певен того, що ті люди з голеними головами його зрозуміють; вони не уруси — не пастухи та мужики, а такі, які біду Османа Діґми та його вірного вояцтва відчувають і зрозуміють, бо в очах їх той же блиск, як в очах тих, що боролись, один на сімох, з урусами під міцною рукою славного Осман Діґми, слава його да сіяє повіки!
Та цілий час приятелював старий з гайдамацтвом, заохотивши до цеї приязні усіх турків та гагаузів. Дивний у наші часи такий прояв. Він усіх нас узяв за серце і врізався в пам’ять тим, хто більше пережив.

Інформація про інші проекти на сайті kvideo.com.ua