Генерація волі, вперше про визвольні змагання у 3D

Служба в першому автопанцерному дивізіоні

(1917 рік, зі спогадів Степана Самійленко)

Після відпустки почалась щоденна кропітка праця в дивізіоні. Я мав кілька років стажу учбової праці в царській армії - школив кулеметчиків і тепер приклав свій досвід для вишколу вояків української армії. Праці було багато і на якусь "політику" часу не лишалось. До жодної партії я не належав, хоч у той час куди не прийдеш усе розмови про політику та про різні партії. У мене ж, як і в багатьох старшин, був такий настрій, що "політика не наше діло". Ми - люди військові, наше діло - обороняти батьківщину. Тепер маємо свій уряд - Центральну Раду, маємо генеральний Військовий Секретаріят і їх накази виконуємо. В такому настрої я й воював у рядах української армії три з половиною роки.
Вояків у нашому дивізіоні школили, звичайно, українською мовою. Багато українських термінів було в обіжниках генерального Секретаріяту, часом нові терміни легко знаходились, а бувало, що за деякими словами доводилось шукати по словниках, бо військова термінологія ще не була остаточно усталена. Команда, звичайно, вся була українською мовою.
Наші панцерники часом Посилали патрулювати місто. В той час, як казав, автопанцерники були новиною і наводили страх. Стояли ми й коло будинку Центральної Ради і я мав нагоду побувати на її засіданнях. Найпопулярніший у той час - восени 1917 року був Грушевський, а для нас, вояків, генеральний секретар військових справ, Петлюра. В той час я 'мав нагоду бачити його лише здалека. Чув промови Петлюри і захоплювався ними та ніколи не мав змоги повністю вислухати виступ його, бо був дуже зайнятий своїми службовими обов'язками на панцерниках.
Пригадую, що новина про більшовицький переворот у Петрограді й Москві не зробила в нашому дивізіоні великого враження. Ми думали, що то внутрішня справа Росії, яка нас не стосується.
Та незабаром большевики почали дедалі дужче вдаватися взнаки на Україні, їх агентура розгортала підривну роботу. По українських частинах раз-у-раз з'являлись большовицькі агітатори, а бувало, що большевицькі агенти зголошувались до українських частин, як добровольці і розкладали малосвідомих вояків. Як приклад такого розкладу згадаю таку подію. В листопаді я був призначений з трьома автопанцерниками в розпорядження заступника командира 1-го Сердюцького Полку ім. гетьмана Богдана Хмельницького, підполковника Ластівченка. Ми мали наказ - Їхати до Полтави, обеззброїти піший полк імени Тараса Шевченка, який оголосив, що переходить на бік большовиків. Вояки цього полку були підбурені умілою большовицькою пропагандою, яка обіцяла Їм усі земні блага. Вояків у полку Шевченка було до двох тисяч і то здебільшого такі, що вже по кілька років пробули на фронті.
Прибувши до полку, ми почали з промов. Виступали старшини Богданівськоrо полку, виступали представники української влади в Полтаві, закликали вояків служити батьківщині. Та нічого не допомагало, поки воякам не запропонували скласти зброю, інакше будуть урухомлені автопанцерники. У грізній мовчанці рушили сталеві потвори і вояки зразу ж почали складати зброю. Тоді це втілення новітньої техніки наводило панічний страх і мало хто знав, як з панцерниками боротися. Найпевнішим засобом боротьби була ручна граната, уміло кинута в панцерник, найкраще у збірник з бензиною під сподом. Але про це майже ніхто з вояків не знав і так Шевченківський полк був обеззброєний без пролиття крови. Пізніше майже всі вояки того полку порозходилися додому.
Та ми зазнали тоді в Полтаві тяжкої втрати. Після обеззброєння полку богданівські старшини пішли до ресторану пообідати й відпочити, коли ж по обіді виходили з ресторану, то пострілом був убитий підполковник Ластівченко. Це була для нас велика скорбота: підполковник був великий патріот і здібний старшина. . .
В кінці 1917 року в той же спосіб довелось обеззброїти піший полк імени гетьмана Полуботка в Києві. Тільки біда, що обеззброєні вояки не всі порозходились по домах, а дехто з них приєднався до большевицьких військових організацій.


Інформація про інші проекти на сайті kvideo.com.ua