Служба в першому автопанцерному дивізіоні

(1917 рік, зі спогадів Степана Самійленко)

Після відпустки почалась щоденна кропітка праця в дивізіоні. Я мав кілька років стажу учбової праці в царській армії ­ школив кулеметчиків і тепер приклав свій досвід для вишколу вояків української армії. Праці було багато і на якусь "політику" часу не лишалось. До жодної партії я не належав, хоч у той час куди не прийдеш усе розмови про політику та про різні партії. У мене ж, як і в багатьох старшин, був такий настрій, що "політика не наше діло". Ми ­ люди військові, наше діло ­ обороняти батьківщину. Тепер маємо свій уряд ­ Центральну Раду, маємо генеральний Військовий Секретаріят і їх накази виконуємо. В такому настрої я й воював у рядах української армії три з половиною роки.
Вояків у нашому дивізіоні школили, звичайно, українською мовою. Багато українських термінів було в обіжниках генерального Секретаріяту, часом нові терміни легко знаходились, а бувало, що за деякими сл­овами доводилось шукати по словниках, бо військова термінологія ще не була остаточно усталена. Команда, звичайно, вся була українською мовою.
Наші панцерники часом Посилали патрулювати місто. В той час, як казав, автопанцерники були новиною і наводили страх. Стояли ми й коло будинку Центральної Ради і я мав нагоду побувати на її засіданнях. Найпопулярніший у той час ­ восени 1917 року був Грушевський, а для нас, вояків, генеральний секретар військових справ, Петлюра. В той час я 'мав нагоду бачити його лише здалека. Чув промови Петлюри і захоплювався ними та ніколи не мав змоги пов­ністю вислухати виступ його, бо був дуже зайнятий своїми службовими обов'язками на панцерниках.
Пригадую, що новина про більшовицький переворот у Петрограді й Москві не зробила в нашому дивізіоні великого враження. Ми думали, що то внутрішня спра­ва Росії, яка нас не стосується.
Та незабаром большевики почали дедалі дужче вдаватися взнаки на Україні, їх агентура розгортала підривну роботу. По українських частинах раз­-у-­раз з'являлись большовицькі агітатори, а бувало, що боль­шевицькі агенти зголошувались до українських час­тин, як добровольці і розкладали малосвідомих вояків. Як приклад такого розкладу згадаю таку подію. В лис­топаді я був призначений з трьома автопанцерниками в розпорядження заступника командира 1­го Сердюцького Полку ім. гетьмана Богдана Хмельницького, під­полковника Ластівченка. Ми мали наказ ­ Їхати до Полтави, обеззброїти піший полк імени Тараса Шев­ченка, який оголосив, що переходить на бік большовиків. Вояки цього полку були підбурені умілою большовицькою пропагандою, яка обіцяла Їм усі земні блага. Вояків у полку Шевченка було до двох тисяч і то здебільшого такі, що вже по кілька років пробули на фронті.
Прибувши до полку, ми почали з промов. Виступали старшини Богданівськоrо полку, виступали представники української влади в Полтаві, закликали вояків служити батьківщині. Та нічого не допомагало, поки воякам не запропонували скласти зброю, інакше будуть урухомлені автопанцерники. У грізній мовчанці рушили сталеві потвори і вояки зразу ж почали складати зброю. Тоді це втілення новітньої техніки наводило панічний страх і мало хто знав, як з панцерниками боротися. Найпевнішим засобом боротьби була ручна граната, уміло кинута в панцерник, найкраще у збірник з бензиною під сподом. Але про це майже ніхто з вояків не знав і так Шевченківський полк був обеззброєний без пролиття крови. Пізніше майже всі вояки того полку порозходилися додому.
Та ми зазнали тоді в Полтаві тяжкої втрати. Після обеззброєння полку богданівські старшини пішли до ресторану пообідати й відпочити, коли ж по обіді виходили з ресторану, то пострілом був убитий підполковник Ластівченко. Це була для нас велика скорбота: підполковник був великий патріот і здібний старшина. . .
В кінці 1917 року в той же спосіб довелось обеззброїти піший полк імени гетьмана Полуботка в Києві. Тільки біда, що обеззброєні вояки не всі порозходились по домах, а дехто з них приєднався до большевицьких військових організацій.


Інформація про інші проекти на сайті kvideo.com.ua