Наприкінці віку

(кінець 19 ст., зі спогадів Сергія Єфремова)

Хто з українців пережив свідомо часи великої реакції 80-х і першої половини 90-х років — бодай не верталися! - той знає, яке тоді було українське життя. Я зазнав уже тільки самий кінчик цього часу, але все-таки бачив його в апогеї. Тихо скрізь і мертво, жадних публічних об’явів українства, тільки в поодиноких хатах, між поодинокими і буквально-таки самотніми одиницями тьмяно блимав той каганець рідної справи. І що найгірше - нізвідки, здавалось, не проходило надії проміння, жадного проблиску чогось яснішого, якогось виходу. Я не знаю, та тепер і сказати не можу, на що сподівались ми, молоді адепти української ідеї: ні за собою, ні перед собою нічого не було видко, нізвідки ні поради, ні допомоги. «Contra spem spero» - могло стати добрим, чи не найкращим, девізом часу. І тільки, мабуть, молодеча необачність та нерозсудливість держали нас, «рассудку вопреки, наперекор стихиям», на ниві українства та ще, може, та сліпа віра, що, кажуть, горами рушає.
Але вже з середини 90-х років у повітрі ясно стало видко якийсь перелом, немов, досягши реакція свого апогею, сама втомилася, сама себе зламала своєю перемогою, сама почала здавати свої, силоміць забрані, позиції. В ній сталася атрофія, знесилення, вичерпання всяких сил і розклад. Цей процес ішов, звісно, поволі, помалу, але тепер, на віддалі десятиліть бурхливого часу, той перелом, той кризис смертельно, здавалось, хворого організму виразно встає перед очима. Видимою його ознакою була, по страшенному голоді 1891—1892 pp., смерть 1894-го року тупого й упертого Олександра III, і характерно, що в семінарії ми цю звістку мало не цілим класом зустріли співом: «Ще не вмерла Україна»... І тепер стоїть перед мене той тьмяний, туманний жовтневий ранок; плачуть вікна, плачуть дерева за вікнами. І вбігає хтось з товаришів і схвильовано кидає: «Чи чули - цар помер?» Хвилина мовчання. Один голос раптом заводить: «Ще не вмерла...», і з десяток дужих молодих голосів пристає, і ллється хвиля гімну неіснуючого народу на неіснуючій «на нашій, мовляв, не своїй» землі, неіснуючою мовою. Це була божевільна, коли хочете, хвиля, символічна картина, як жменька півсвідомої молоді і кинула свій виклик потужному цареві; але ця хвиля показує, як ми «проти надії таки сподівались», - і, власне, не багато думали й міркували про реальні шляхи своїм сподіванням. Більше вело нас серце, інстинкт керував, а не холодна розважливість та розум.


Інформація про інші проекти на сайті kvideo.com.ua